Обмежені можливості людей з обмеженими можливостями

Щороку українська влада виділяє гроші на допомогу інвалідам і звітує про встановлені пандуси, обладнані автобуси та поїзди. Все ніби то для того, аби люди з особливим потребами стали повноцінним членами суспільства. Але їм досі зась у більшість комунальних установ, вбиралень та і в потязі чи автобусі їм не проїхатися.

Голова Національної Асамблеї інвалідів України Валерій Сушкевич переконує: в Україні прав інвалідів не дотримуються: "Ми переходимо від радянського і пострадянського сприйняття проблем інвалідності як варіанту соціальної допомоги і соціальної підтримки до забезпечення прав людей, які сьогодні суттєво дискриміновані. Наприклад, зробили спеціалізований вагон, в якому можуть пересуватися інваліди, а ціна на квиток дорожча, ніж для звичайного громадянина!»

Та поскаржитися в державну установу вищої інстанції інваліди теж не можуть, бо на візку туди - не під`їхати. Ризиковано проїхатися навіть центральною вулицею країни: на Хрещатику безліч переходів, слизьких сходів і при цьому жодного пандуса. Що вже казати про маленькі міста чи села?.

Вочевидь, держава робить ставку на взаємодопомогу населення, але й це далеко не завжди спрацьовує, переконує голова Чернівецької організації інвалідів "Милосердя" Роман Залевський: «Звісно, перехожий може допомогти, якщо в нього спина здорова, а ще - якщо він вміє це робити. А якщо ні - то доведеться його за декілька хвилин вчити, як правильно підняти візок, тому тут дуже великий ризик, що випадкова людина може візок і перевернути».

Роман Козлов та його дружина Оксана - візочники. До Києва вони приїхали не лише на запрошення урядовців: у подружжя особисті питання до керівництва міністерства охорони здоров’я. Але й до відомства, де питаннями людей з обмеженими можливостями мали б займатися, дістатися нелегко. Труднощі виникають уже на початку шляху: перед входом до будівлі - сходи. Дізнатися, де громадська приймальня, куди подати звернення, можна на прохідній, де, звісно, теж сходи. Оксана Козлова розповідає: «Тут не знайдеш перехожих поблизу. Ми зараз тут тільки 10 хвилин, а ще жодної людини не бачили, уявіть собі - нам простояти на холоді якийсь час: у нас поганий кровообіг, ми швидко змерзнемо!»

Пандус біля входу МОЗ, виявляється, є, але забратися на нього візочнику - задача не з простих: занадто високий ухил. Такий пандус, як потрібно, є лише один: на вході до громадської приймальні. Міністерство обладнало його півроку тому, коли приймальня переїхала в нове приміщення, до того часу ж не інваліди піднімалися в приймальню, а працівники спускалися до них.

Зараз, коли у відомстві полегшили життя працівникам, аби ті зайвий раз не виходили на вулицю до охочих поспілкуватися, вони водночас ускладнили його інвалідам: шукати омріяний пандус людині, яка не знає його точних координат, доведеться не менше півгодини, адже профільне міністерство чомусь не повісило вказівок або табличок з зображенням пандуса для людей з обмеженими фізичними можливостями.

Нелегко інвалідам дістатися і до судів. Не раз намагався самотужки осилити дорогу до державних установ голова Національної асамблеї інвалідів Валерій Сушкевич, але його конституційні права на свободу пересування спіткнулися на порозі Конституційного Суду: там теж повсюди сходи і жодного пандуса на горизонті, як і людей, які б могли допомогти дістатися головного входу: «Я в цей будинок ані вчора не зайшов, ані сьогодні, ані, мабуть, завтра. Це - варіант недоступності українського суспільства для людей з інвалідністю - він є символом, цей будинок. Подивіться на чудову назву, на досить цікавий такий і монументальний варіант безправності для інвалідів», - каже Валерій Сушкевич.

Нелегко вирішити людям з обмеженими можливостями і питання більш масштабні. Наприклад, влаштуватися на роботу. Ця категорія людей, попри декламації влади, роботодавцями відверто дискредитується. Більшість з людей з особливими потребами - працездатного віку. І хоча лише за останній рік до служби зайнятості звернулося майже 30 тис. таких людей, для багатьох роботодавців вони не є бажаними кадрами: не взяли й половини.

Важко вирішуються і питання з житлом. Пільговики, яким держава гарантує право на житло, скаржаться, що насправді отримати оселю можуть хіба що у власних фантазіях. Нікопольська родина Орлових, в якій росте 13-річна Настя - інвалід від дитинства - з давніх-давен винаймає житло. Мати-одиначка, не працює, оскільки присвятила себе догляду за хворою дитиною, а за квадратні метри платити доводиться з пенсії дитини. На життя та ліки з цього всього лишається 400 гривень на місяць. За допомогою не раз зверталася до місцевої влади, але можновладці порадили матері Насті Ользі краще здати дитину в інтернат: мовляв, так буде легше заробляти.

Випросити ж позачергове житло для дитини-інваліда також не вдалося. І ось уже десять років Орлови в черзі на квартиру. Щоправда, з найманого житла їх не раз виселяли і жінка з хворою дитиною вже лишалися просто неба. Тоді до урядовців звернулися громадські організації спільно із журналістами. У міськраді пояснили: бюджетних коштів у місті бракує, але після звернення громадськості проблему Орлових погодилися вирішити і от дотепер підшукують житло.

Тож, ці люди не обмежені в можливостях: вони їх просто позбавлені. Влада, яка так голосно заявляє про свою допомогу всім верствам населення, витрачаючи мільйони бюджетних коштів на дороги до своїх заміських котеджів, насправді просто не помічає інвалідів. Урядовці з легкістю дістаються будь-якої установи, для їхніх авто облаштували спеціальні в’їзди, їм вистачає на квитки у СВ. А два з половиною мільйони українців у візках у цьому суспільстві навряд чи скоро відчують себе такими.