Обмежені можливості людей з обмеженими можливостями

Щороку українська влада виділяє гроші на допомогу інвалідам і звітує про встановлені пандуси, обладнані автобуси та поїзди. Все ніби то для того, аби люди з особливим потребами стали повноцінним членами суспільства. Але їм досі зась у більшість комунальних установ, вбиралень та і в потязі чи автобусі їм не проїхатися.

Голова Національної Асамблеї інвалідів України Валерій Сушкевич переконує: в Україні прав інвалідів не дотримуються: "Ми переходимо від радянського і пострадянського сприйняття проблем інвалідності як варіанту соціальної допомоги і соціальної підтримки до забезпечення прав людей, які сьогодні суттєво дискриміновані. Наприклад, зробили спеціалізований вагон, в якому можуть пересуватися інваліди, а ціна на квиток дорожча, ніж для звичайного громадянина!»

Та поскаржитися в державну установу вищої інстанції інваліди теж не можуть, бо на візку туди - не під`їхати. Ризиковано проїхатися навіть центральною вулицею країни: на Хрещатику безліч переходів, слизьких сходів і при цьому жодного пандуса. Що вже казати про маленькі міста чи села?.

Вочевидь, держава робить ставку на взаємодопомогу населення, але й це далеко не завжди спрацьовує, переконує голова Чернівецької організації інвалідів "Милосердя" Роман Залевський: «Звісно, перехожий може допомогти, якщо в нього спина здорова, а ще - якщо він вміє це робити. А якщо ні - то доведеться його за декілька хвилин вчити, як правильно підняти візок, тому тут дуже великий ризик, що випадкова людина може візок і перевернути».

Роман Козлов та його дружина Оксана - візочники. До Києва вони приїхали не лише на запрошення урядовців: у подружжя особисті питання до керівництва міністерства охорони здоров’я. Але й до відомства, де питаннями людей з обмеженими можливостями мали б займатися, дістатися нелегко. Труднощі виникають уже на початку шляху: перед входом до будівлі - сходи. Дізнатися, де громадська приймальня, куди подати звернення, можна на прохідній, де, звісно, теж сходи. Оксана Козлова розповідає: «Тут не знайдеш перехожих поблизу. Ми зараз тут тільки 10 хвилин, а ще жодної людини не бачили, уявіть собі - нам простояти на холоді якийсь час: у нас поганий кровообіг, ми швидко змерзнемо!»

Пандус біля входу МОЗ, виявляється, є, але забратися на нього візочнику - задача не з простих: занадто високий ухил. Такий пандус, як потрібно, є лише один: на вході до громадської приймальні. Міністерство обладнало його півроку тому, коли приймальня переїхала в нове приміщення, до того часу ж не інваліди піднімалися в приймальню, а працівники спускалися до них.

Зараз, коли у відомстві полегшили життя працівникам, аби ті зайвий раз не виходили на вулицю до охочих поспілкуватися, вони водночас ускладнили його інвалідам: шукати омріяний пандус людині, яка не знає його точних координат, доведеться не менше півгодини, адже профільне міністерство чомусь не повісило вказівок або табличок з зображенням пандуса для людей з обмеженими фізичними можливостями.

Нелегко інвалідам дістатися і до судів. Не раз намагався самотужки осилити дорогу до державних установ голова Національної асамблеї інвалідів Валерій Сушкевич, але його конституційні права на свободу пересування спіткнулися на порозі Конституційного Суду: там теж повсюди сходи і жодного пандуса на горизонті, як і людей, які б могли допомогти дістатися головного входу: «Я в цей будинок ані вчора не зайшов, ані сьогодні, ані, мабуть, завтра. Це - варіант недоступності українського суспільства для людей з інвалідністю - він є символом, цей будинок. Подивіться на чудову назву, на досить цікавий такий і монументальний варіант безправності для інвалідів», - каже Валерій Сушкевич.

Нелегко вирішити людям з обмеженими можливостями і питання більш масштабні. Наприклад, влаштуватися на роботу. Ця категорія людей, попри декламації влади, роботодавцями відверто дискредитується. Більшість з людей з особливими потребами - працездатного віку. І хоча лише за останній рік до служби зайнятості звернулося майже 30 тис. таких людей, для багатьох роботодавців вони не є бажаними кадрами: не взяли й половини.

Важко вирішуються і питання з житлом. Пільговики, яким держава гарантує право на житло, скаржаться, що насправді отримати оселю можуть хіба що у власних фантазіях. Нікопольська родина Орлових, в якій росте 13-річна Настя - інвалід від дитинства - з давніх-давен винаймає житло. Мати-одиначка, не працює, оскільки присвятила себе догляду за хворою дитиною, а за квадратні метри платити доводиться з пенсії дитини. На життя та ліки з цього всього лишається 400 гривень на місяць. За допомогою не раз зверталася до місцевої влади, але можновладці порадили матері Насті Ользі краще здати дитину в інтернат: мовляв, так буде легше заробляти.

Випросити ж позачергове житло для дитини-інваліда також не вдалося. І ось уже десять років Орлови в черзі на квартиру. Щоправда, з найманого житла їх не раз виселяли і жінка з хворою дитиною вже лишалися просто неба. Тоді до урядовців звернулися громадські організації спільно із журналістами. У міськраді пояснили: бюджетних коштів у місті бракує, але після звернення громадськості проблему Орлових погодилися вирішити і от дотепер підшукують житло.

Тож, ці люди не обмежені в можливостях: вони їх просто позбавлені. Влада, яка так голосно заявляє про свою допомогу всім верствам населення, витрачаючи мільйони бюджетних коштів на дороги до своїх заміських котеджів, насправді просто не помічає інвалідів. Урядовці з легкістю дістаються будь-якої установи, для їхніх авто облаштували спеціальні в’їзди, їм вистачає на квитки у СВ. А два з половиною мільйони українців у візках у цьому суспільстві навряд чи скоро відчують себе такими.

Дотримання прав людей з обмеженими фізичними можливостями

1. Загальний огляд

Соціальна підтримка людей з психофізичними вадами вважається одним із гуманістичних завдань усіх країн міжнародної спільноти і відображена у найважливіших міжнародних правових документах.

За даними ООН у світі нараховується близько 450 мільйонів людей із порушеннями психічного або фізичного розвитку, що становить 1/10 частину людства. В Україні, як і у всьому світі, спостерігається тенденція до зростання кількості людей з фізичними вадами. У 2005 році вона сягнула 3 мільйони чоловік.

Інвалідність людей, яка зумовлена порушеннями в розвитку, означає суттєве обмеження їх життєдіяльності, призводить до соціальної дезадаптації, ускладнює процес самообслуговування, навчання, набуття професійних навичок. Засвоєння ними соціального досвіду, включення їх в існуючу систему суспільних відносин, вимагає від суспільства додаткових зусиль, засобів, заходів (розробка спеціальних програм, створення реабілітаційних центрів, пристосування навчальних закладів до потреб молодих інвалідів тощо).

У період економічної та соціальної трансформації України змінюється ставлення держави та суспільства до дітей з вадами, шукаються нові способи інтеграції цієї категорії дітей у суспільство. У своїх дослідженнях А.Г. Асмолов вказує на те, що наше суспільство знаходиться на самому початку довгого шляху – переходу від культури корисності до культури гідності. В культурі гідності головною цінністю є цінність особистості, незалежно від того, чи можливо мати користь від неї, чи ні.

На державному рівні приймається чимала кількість нормативно-правових актів, які мали б покращити життєвий рівень людей з фізичними вадами. Наприклад, у 2005 році були прийняті Закони:

  «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо професійної і трудової реабілітації інвалідів» від 1 грудня 2005 року;

  «Про реабілітацію інвалідів в Україні» від 6 жовтня 2005 року;

  Про внесення змін до деяких законів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам» від 31 травня 2005 року;

  «Про внесення змін до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 31 травня 2005 року;

  Про внесення змін до Закону України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 3 березня 2005 року;

  та багато інших щодо реалізації прав людей з фізичними вадми.

2. Пенсійне забезпечення

Пенсійне забезпечення людей з інвалідністю є надзвичайно складною процедурою для звичайного громадянина, не кажучи вже про людей з інвалідністю, які часто мають недостатньо високий освітній рівень. Така складність навряд чи є обґрунтованою, як з огляду на потреби громадян, так і з огляду зручності застосування такого законодавства органами влади.

Видається, що законодавець не має цілісного системного уявлення про соціальне забезпечення людей з інвалідністю і тому фрагментарно час від часу встановлює якісь правові норми з окремих питань.

А в десятках підзаконних актів розібратися важко навіть досвідченому юристові.

На жаль, на сьогодні основним джерелом існування людей з інвалідністю залишається пенсія та різноманітні допомоги, а не власна праця. Тому, враховуючи цей аспект, держава має збільшувати обсяг цих пенсій до рівня принаймні можливості проживання на такі кошти.

Проте на сьогодні держава не виконує своїх завдань у цій сфері. Хоча не можна не відзначити суттєвий прогрес у підвищенні пенсій за останні три роки.

Відповідно до статті 33 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» пенсії з інвалідності залежно від групи інвалідності призначаються в таких розмірах: інвалідам 1 групи – 100%; 2 групи – 90%; 3 групи – 50% пенсії за віком на термін встановлення інвалідності.

З метою посилення соціального захисту інвалідів та надання можливості за їх вибором призначати пенсію з інвалідності в розмірі пенсії за віком 4 листопада 2004 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення зміни до статті 33 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» № 2153-IV (набрав чинності з 24.11.04), яким передбачено, що за наявності у непрацюючих інвалідів ІІ і ІІІ груп – у чоловіків 25, а у жінок – 20 років страхового стажу за їх вибором пенсія з інвалідності призначається в розмірі пенсії за віком, обчисленої відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування». Дана норма також була поширена на інвалідів, які вийшли на пенсію до набрання чинності цим Законом.

Крім того, 3 листопада 2005 року Верховною Радою України прийнято Закон України «Про внесення зміни до статті 32 Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», яким передбачено надання інвалідам права на пенсію з інвалідності за наявності необхідного страхового стажу на час настання інвалідності або на день звернення за пенсією. Ця норма посилює соціальний захист інвалідів, оскільки після настання інвалідності, інвалід може набути страхового стажу і згодом призначити пенсію відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування».

Станом на 1 жовтня 2005 року середній розмір пенсії з інвалідності становить 347,89 грн., що на 51,47 грн. більше, ніж на початку року. Середній розмір соціальної пенсії за ті ж періоди є відповідно 318,01 грн. та 266,23 гривень.

З 1 січня 2005 року набрав чинності Закон України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам». Згідно із цим Законом призначається державна соціальна допомога деяким категоріям громадян, які не мають права на пенсію відповідно до Закону України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування», в тому числі особам з числа інвалідів (інвалідам I групи – 100 % від прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність, інвалідам II групи – 80 %, інвалідам III групи – 60%). Крім того, за цим Законом одиноким малозабезпеченим інвалідам ІІ та ІІІ групи, які за висновком лікарсько-консультативної комісії потребують стороннього догляду, та малозабезпеченим інвалідам І групи, до одержуваної ними пенсії призначається державна соціальна допомога на догляд у розмірі від 15 до 50 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність.

Законом України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» встановлено рівень забезпечення прожиткового мінімуму (гарантований мінімум) для призначення допомоги відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам»: з 1 січня 2005 року для працездатних осіб у сумі 80 гривень, непрацездатних осіб – 120 гривень, інвалідів – 130 гривень; з 1 квітня 2005 року для працездатних осіб у сумі 100 гривень, непрацездатних осіб - 140 гривень, інвалідів – 150 гривень. Такий саме, рівень забезпечення встановлено і для призначення допомоги відповідно до Закону України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям».

Одночасно з пенсійним забезпеченням українське законодавство передбачає низку соціальних допомог. Видається, що така система є надто складаною та зайвою. Доцільніше було встановити окремі коефіцієнти для збільшення пенсій. Це пояснюється й тим, що згадані нижче допомоги можуть змінюватися практично в ручному режимі, особливо при прийнятті державного бюджету. Коли б це була вже визначена пенсія, то соціальні виплати для осіб з інвалідністю були б краще захищеними.

Ще одним з законів, який врегульовує питання призначення державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, що призначається замість пенсії, є Закон України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам». Відповідно до цього Закону розміри державної соціальної допомоги становлять: інвалідам з дитинства I групи – 100 % прожиткового мінімуму для осіб, які втратили працездатність; інвалідам з дитинства II групи – 70 %; інвалідам з дитинства III групи – 50 %; на дітей-інвалідів віком до 18 років – 70 %. Даний Закон передбачає також призначення надбавок на догляд за інвалідом з дитинства I групи (50 % прожиткового мінімуму), дитиною-інвалідом віком до 6 років (50 % прожиткового мінімуму для дітей віком до 6 років), дитиною-інвалідом віком від 6 до 18 років (50 % прожиткового мінімуму для дітей віком від 6 до 18 років). Зазначені надбавки на догляд, крім інвалідів з дитинства І групи та одиноким матеріям (батькам) на догляд за дитиною-інвалідом, призначаються одному з батьків, усиновителів, опікуну, піклувальнику, які не працюють і фактично здійснюють догляд за умови, що середньомісячний сукупний дохід сім’ї, в якій виховується дитина-інвалід (без урахування надбавки на догляд), за попередні шість місяців не перевищує прожиткового мінімуму для сім’ї.

На сьогодні розміри державної соціальної допомоги інвалідам згідно з Законом України «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» є такими: інвалідам з дитинства I групи з урахуванням надбавки на догляд – 543,5 грн. (у ІІ кварталі 2005 року – 516 грн., у ІІІ кварталі 2005 року – 522 грн.); інвалідам з дитинства II групи – 232,4 грн. (у ІІ кварталі 2005 року – 219,1 грн., у ІІІ кварталі – 223,1 грн.); інвалідам з дитинства III групи – 166 грн. (у ІІ кварталі 2005 року – 156,5 грн., у ІІІ кварталі – 159,5 грн.); дітям-інвалідам (у залежності від віку та з урахування надбавки на догляд) від 420 до 466 грн. (у ІІ кварталі 2005 року – від 400 до 449 грн., у ІІІ кварталів 2005 року від 404 до 453 грн.). Розмір державної соціальної допомоги без надбавки з 1 жовтня 2005 року – 232,4 грн. (у ІІ кварталі 2005 року – 219,1 грн., у ІІІ кварталі 2005 року – 223,1 грн.).

Відповідно до статті 59 Закону України «Про Державний бюджет України на 2005 рік» з 1 квітня 2005 року Пенсійний фонд України за рахунок коштів державного бюджету виплачує інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам різницю між розміром державної соціальної допомоги інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам, встановленої відповідно до цієї статті, та пенсією (соціальною пенсією). Кількість отримувачів різниці на 1 жовтня 2005 року складає 80 938 інвалідів з дитинства та дітей-інвалідів.

У поточному році збільшено кількість видів соціальних виплат особам, які здійснюють догляд за інвалідами. Так, крім існуючих допомог, що призначалися згідно з Порядком надання щомісячної грошової допомоги малозабезпеченій особі, яка проживає разом з інвалідом I чи II групи внаслідок психічного розладу, який за висновком лікарської комісії медичного закладу потребує постійного стороннього догляду, на догляд за ним, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 02.08.2000 р. № 1192, та пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 26.07.1996 р. № 832 «Про підвищення розмірів державної допомоги окремим категоріям громадян», запроваджено компенсацію фізичним особам, які надають соціальні послуги, порядок призначення і виплати якої затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29.04.2004 р. № 558 (компенсація призначається, виходячи з прожиткового мінімуму для працездатних осіб у таких розмірах: 15 відсотків – фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам I групи; 10 відсотків – фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам II групи та дітям-інвалідам; 7 відсотків – фізичним особам, які надають соціальні послуги інвалідам III групи).

Залишається також не цілком аргументованою позиція законодавця, яка фактично дискримінує людей з інвалідністю з народження та інших осіб, що отримали інвалідність, наприклад, у 2 роки. Незбагненною є й допомога до 18 років, оскільки не існує нормального їй обґрунтування. Проте всі ці чинники впливають на розмір пенсій чи допомог або встановлення відповідних пільг.

Видається вкрай доцільним спростити дану систему соціального забезпечення. Для правової держави, котра зобов’язана забезпечувати, щоби люди не вмирали з голоду, необхідно забезпечити мінімальні соціальні стандарти для усіх груп інвалідності, незалежно від віку. При цьому можливо враховувати лише працездатність такої особи. На сьогодні ж існують випадки, коли людина внаслідок існуючої диференціації не отримує пільг чи отримує значно меншу допомогу, хоча ці люди мають однакові психофізичні показники інвалідності.

3. Працевлаштування та соціальна адаптація

Як вже було зазначено, пенсії та допомоги на сьогодні залишаються основним джерелом існування інвалідів. Хоча й людині, й державі мало би бути вигідним, щоби основним джерелом існування стала власна праця.

У 2005 році відбулася певна революція на ринку праці. Парламент прийняв зміни до низки законів щодо обов’язкового найму інвалідів. Обов’язкова квота інвалідів існує на всіх підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, починаючи з моменту, коли їхній штат сягає більше 8 працівників.

Згідно із статтею 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» для підприємств (об’єднань), установ і організацій незалежно від форми власності і господарювання, встановлюється норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків від середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 чоловік – у кількості одного робочого місця.

А частиною другою статті 188-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення встановлена адміністративна відповідальність за порушення цих нормативів чи неподання звітності у вигляді накладення штрафу від десяти до двадцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Одночасно слід також зазначити, що в поточному році Верховною Радою України було підтримано ініціативу Кабінету Міністрів України, згідно з якою у статтю 19 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» внесено зміни, якими визначено, що норматив робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів визначається виключно Законом України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні». Якщо іншими законами встановлюються нормативи робочих місць для забезпечення працевлаштування інвалідів, які відрізняються від зазначених у цій статті, застосовуються положення цього Закону. Крім того, статтю 20 цього Закону було доповнено частиною такого змісту – порушення термінів сплати штрафних санкцій тягне за собою нарахування пені на суму заборгованості по сплаті штрафних санкцій в розмірі 120 відсотків річних облікової ставки Національного банку України за кожний календарний день її прострочення, включаючи день сплати.

Протягом січня – вересня 2005 року послугами державної служби зайнятості скористалося 7,9 тис. осіб з інвалідністю (у відповідному періоді 2004 р. – 6,6 тис. осіб). За сприяння державної служби зайнятості були працевлаштовані понад 3,1 тис. таких осіб (у відповідному періоді минулого року – 2,7 тис. осіб). На робочі місця, які встановлені роботодавцям як норматив робочих місць для працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями, було прийнято 1983 особи, що в 1,5 рази більше, ніж протягом січня – вересня минулого року. В середньому по Україні було працевлаштовано кожного третього інваліда, у Полтавській, Дніпропетровській, Тернопільській областях – дві третини, у Івано-Франківській області – понад 80 % осіб з обмеженими фізичними можливостями, які звернулися до державної служби зайнятості. У банку вакансій станом на 01.10.2005 року налічувалося майже 9 тис. вакантних робочих місць та посад для працевлаштування інвалідів. 2004 року послугами державної служби зайнятості скористалися 8,3 тис. таких осіб, з яких за сприяння державної служби зайнятості працевлаштовані 3,6 тис. осіб, або на 10,6 відсотки більше, ніж за 2003 рік.

Соціальна робота з людьми похилого віку з обмеженими можливостями

Протягом останніх десятиліть ХХ століття і на початку ХХІ століття людство зіштовхнулося з проблемою значного збільшення тривалість життя і під постійним зростанням чисельності людей похилого віку. Частка людей похилого віку у складі населення розвинутих країн вже становить до 20 %, а процес старіння людства пришвидшується.
У кожному соціально орієнтованому державі, турбота про незахищеніших шарах є невід'ємним елементом державної політики. Стаття 7 Конституції проголошує Російську Федерацію, як "соціальну державу, політика якого спрямовано створення умов, які забезпечують гідного життя так і вільний розвиток людини". Однією з етапів життя є старість, коли людина з об'єктивних причин неспроможне забезпечувати своє гідне існування чи цю можливість істотно обмежена. Тому з завдань держави – створення ефективного механізму, що дозволяє цієї категорії населення реалізувати своє Конституційне Право на гідну старість. Такий механізм – соціальна політика щодо пенсіонерів – це сукупність створюваних державою правових, економічних пріоритетів і організаційних інститутів власності та норм, які на меті надання громадянам матеріального забезпечення у вигляді пенсійного посібники. Слід зазначити, що матеріальна підтримка потрібно лише людей похилого віку, а й громадянам,лишившимся джерел доходів внаслідок інвалідності. За даними ООН, у світі налічується приблизно 450 мільйонів людей порушеннями психічного й фізичного розвитку. Під них припадає 1/10 години жителів нашої планети. Дані всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) свідчать, що кількість таких жителів у світі сягає 13% .
>Нетрудоспособние громадяни кожної країни становлять предмет турботи держави, яке соціальну політику ставить на чільне місце своєї діяльності. Основною турботою держави за відношення до людей похилого віку та інвалідів був частиною їхнього матеріальна підтримка (пенсії, посібники, пільги тощо.). Протенетрудоспособние громадяни потребують у матеріальної підтримці. Важливу роль грає надання їм дієвою фізичної, психологічної, організаційної і той допомоги.
>Инвалидность є соціальний феномен, який неспроможна жодна суспільство, і відповідно до рівню свого розвитку, пріоритетам і можливостям формує соціальну економічну політику щодо інвалідів. Проте можливості суспільства на боротьби з інвалідністю як соціальним злом зрештою визначаються як ступенем розуміння саму проблему, а й існуючими економічними ресурсами. Звісно, масштаб інвалідності залежить від багатьох чинників, якось: стан здоров'я нації, розвиток галузі, соціально-економічному розвитку, стан екологічної середовища, історичні і політичні причини, зокрема, що у війнах і військових конфліктах, тощо. У Росії її всі з перелічених чинників мають яскраво виражену негативну спрямованість, яка визначає значного розповсюдження інвалідності у суспільстві. Нині чисельність інвалідів наближається до 10 млн.чел.(около 7% населення) і продовжує зростати. Особливо зростання чисельності інвалідів значний протягом останніх 3 року й нічого очікувати, мабуть, перебільшенням стверджувати, що у менш віддаленій перспективі Росії загрожує "інвалідизація країни", у разі, всього її населення пенсійному віці. Попри наявні макроекономічні іфинансово-бюджетние обмеження, що має перехідна економіка, очевидно, що з такі масштаби і процесах ігнорувати проблему інвалідності російське держава дозволити не може.
Зміна соціального статусу людини у старості, що з припиненням чи обмеженням трудовий і суспільного діяльності, значне скорочення соціальних контактів,испитивание труднощів у процесі соціально-побутової та психологічної адаптацію нових умов, породжує серйозні соціально-психологічні проблеми, однієї з них є самотність, виявляється в осіб похилого віку, зазвичай, у двох аспектах: по-перше, як самотність соціально-побутове, виникає внаслідок проживання літньої людини окремо від родини й родичів, або взагалі відсутності таких; по-друге — як психологічне самотність, почуття незатребуваності, непотрібності, виключеності піти з життя соціуму. Таке відчуття самотності може постати у людей незалежно від цього, мешкають лише вони чи з родиною - це психологічна проблема.
Відсутність спілкування в осіб похилого віку, як складне явище має багаторівневий і суперечливого характеру. Ця суперечливість випливає з відерця самій сутності людського буття. Людина, з одного боку –рефлектирующий суб'єкт, індивідуальна особистість, яка має потреба у автономії і індивідуалізації. З іншого боку, він – ">zoonpolitikon", істота громадське,испитивающее потреба у єднанні коїться з іншими людьми. У людині, як суть соціальному, історичноразвивавшемся у великих групах,филогенетически закріпилася потреба до постійному спілкуватися з подібними собі. Тому втрата контактів із людьми, самотність, представляють йому серйозною проблемою.
Об'єкт дослідження - особи похилого віку з обмеженими можливостями за умов дефіциту спілкування.
Предмет дослідження – соціальна роботу з людям похилого віку з обмеженими можливостями за умов дефіциту спілкування.
Мета дослідження – оптимізація Школі соціальної роботи з людям похилого віку з обмеженими можливостями за умов дефіциту спілкування.
Як гіпотези було висунуто те, що котрі мають обмеженими можливостями за умов дефіциту спілкування потребують спеціальних формах Школі соціальної роботи, обумовлених специфікою умов життєдіяльності.
Для перевірки гіпотези було висунуто такі завдання:
1 Розглянути теоретичні аспекти Школі соціальної роботи з людям похилого віку з обмеженими можливостями.
2 Виявити потреби осіб похилого віку з обмеженими можливостями за умов дефіциту спілкування.
3 Розробити методичних рекомендацій роботи з людям похилого віку з обмеженими можливостями за умов дефіциту спілкування.

Глава 1. Соціальна роботу з старими та інвалідами

1.1 Поняття соціальної технології
Соціальні технології у сенсі цього поняття – це особливий вид соціальної теорії, котра вже після осмислення питань про якісної й кількісної визначеності досліджуваного громадського явища ставили і обгрунтовували. Питання, як, як саме й як і послідовності можливі специфічні операції з результатами пізнавальної діяльності.
Соціальні технології присутні практично переважають у всіх сторони соціальної динаміки: індивідуального взаємодії, групового імежгруппового взаємодії. Умовно кажучи, соціальні технології, як і раніше, що вони теж мають свої власні теоретичні підстави, служать перехідним містком між реальної практичної і високої теорією.
Поняття "Соціальні технології як технології взагалі" має, по вкрай мері, два значення. По-перше, соціальні технології – це, передусім, процес цілеспрямованого на соціальний об'єкт, обумовлений необхідністю і потребою одержання заданої результату, й у плані технологічність впливу спрямована таким поняттям, як етапність,процедурность,операциональность
З такого бачення, соціальні технології можна охарактеризувати як певну прагматику,вистраивающею до одного радий мета, засіб і результати. Щоправда, координація та субординація, засобів і результатів непогані проста і припускаєш варіативність, облік безлічі чинників, моделювання, і проектування, систему критеріїв і оцінок, соціальні версії і сценарії, ідентифікатори, методи діагностику і т.д. У кожному випадки зазначена система має власніконституирующие і формотворні чинники
Але з іншого боку, соціальні технології – це специфічна теорія, наука, досліджує процеси цілеспрямованого на соціальні об'єкти, котра розробляє ефективні засоби і прийоми такого впливу. Причому цьому має значення, що розуміється під соціальним об'єктом. це то, можливо соціальне ставлення, соціальне взаємодія, соціальна група, соціальна інституція, соціальна організація характер впливу, його технологічність визначається тієї системою операцій спрямованого впливу, що грунтується на соціальному і соціологічному знанні об'єкта.
Другий рівень технологічного впливу визначається тим, що це соціальний об'єкт перебуває у нерозривний зв'язок коїться з іншими соціальними об'єктами, більше, є частиною соціальної системи, органічно інтегровані у соціальне ціле. І будь-яку зміну цього соціального об'єкта неминуче тягне ланцюжок змін інших об'єктів. І це побічний ефект. Цей вислів своєрідного соціального "біоценозу". Соціальна як соціального сценарію, чи соціального проекту, повинна враховувати ці можливі зміни.
Відповідно до цим є сенс розрізняти базові й потужні приватні соціальні технології. До перших і треба віднести технології стратегічного проектування соціального об'єкта.
Якщо розкрити сенс базових соціальних технологій, то тут слід зазначити про гармонізації індивідуального особистого та суспільного – значимого, висування таких цілей соціальних технологій, якігуманистични за своєю природою, про розвиток творчі здібності іактивностей соціального суб'єкта.
Приватні соціальні технології – різновид формтактико-оперативного на соціальний об'єкт. Це соціальне конструювання, практично – предметне врегулювання відносин також операцій,оптимизирования соціального взаємодії різними умовах. Здається щоуказное поділу на базові й потужні приватні соціальні технології не синонім технології другого і першого рівнів. Просто визначають собою різні іпостасі соціальної самоорганізації і, різні цілі, кошти й методи. Всі ці рівні, кошти та методи часом важко розвести, і може бити, і потрібно робити акценти. Але можна буде проаналізувати саме поняття соціальної технології чи, сказати б, прояснити сучасне бачення технологічності соціальних технологій. На вузько прагматичному рівні це завдання є хоч і простий, але досить прийнятною, бо ланцюжок технологічного впливу на певної міриалгоритмизирована.
Сьогодні сформулювати дві основні погляду, певною мірою які символізують відому дихотомію між приватними і базовими соціальними технологіями, й між першого і другого рівня. Один із їх належать американському досліднику Едвіну Дж. Томасу, інша - вітчизняному досліднику М.С.Данакину.
Порівняння і аналіз здійснюватимуться методом їх взаємодоповнення.
Отже, соціальна технологія - це, передусім, розробляються методи і методик результативного і раціонального цілеспрямованого соціального впливу.
Але це вплив не зводиться до сукупності механічного набору операцій.

У технологічної послідовності ці операції скоординовано ісубординированни, упорядковані і регламентовані. Розглянуті підходи, до визначення специфікисоц. технології дозволяють розглядати їх як специфічний соціальний механізм самоорганізації, динаміки, форми механізм домінанта і стратегічні лінії яких є предметом нашого аналізу.
>Научность понятійного апарату багато чому визначається його методологічним обгрунтуванням. Коли дивитися на соціальні технології як соціологічне поняття, то, справедливому думці вченого С.Г.Фурдея, вони є вид соціальної теорії, котра вже після осмислення питань про якісною і кількісної визначеності досліджуваного явища ставить обумовлює питання, як саме й як і послідовності можливі специфічні операції результат пізнавальної діяльності
Соціальні технології – це сукупність способів професійного на соціальний об'єкт з його поліпшення, забезпечення оптимізації функціонування при можливий тиражуванні даної системи впливу.
У межах наукової літературі виділяють різні види чи типи соціальних технологій. Так за рівнем новизни розрізняють принципово нові (>генновационние) і (технології минулого досвіду). Різноманітні типи соціальних технології можна назвати і залежно від характеру об'єкта технологічного впливу. Коли він визначаєтьсяуправленческо-организационними аспектами, то виділяють технології пошуку стратегії управління, персонального менеджменту, соціального прогнозування ід.р. Окремі дослідники поруч ізорганизационно-деятельними соціальними технологіями виділяють ісубъектное. У разі у ролі предмета впливу виступають соціальні суб'єкти, здійснюють самі пізнання чи діяльність.
Специфіка соціального на об'єкт може визначаться та вищим рівнем громадських відносин. У цьому досить вдалою є технологія, запропонована професором А.ЄДепеченко. Він поділяє соціальні технології втричі групи: технологіїмакросистем чи макро технологією, які включають у собі регіональні підсистеми суспільства, класи, партії, великісоц. групи;мезотехнологии – технології рівня міста,Насаленного пункту, великого колективу; мікро технології, розрахованих на невеличке об'єднання людей, громадські процеси на мікро рівні, включаючи технологічні процедури самоорганізації, щоб забезпечити раціональні використання особистісного потенціалу. Ряд дослідників класифікують соціальні технології за рівнем їхньої практичної включеності в організаційний процес технологічної розробки та соціального впливу. Так, А.ІПригобин серед соціальних технологій виділяє: кабінетні, отримані з урахуванням інформаційно – логічного; лабораторного, освічені в експериментальних умовах; польові, тобто отримані у реальному громадської середовищі.
Основні види соціальних технологій:
1.Правового забезпечення функціонування суспільства.
2. Політичні технології адміністративно-владного регулювання.
3. Екологічного функціонування суспільства, розвитку власності
4. Інформаційного забезпечення із засобів масової інформації, комп'ютерних мереж.
5. Забезпечення соціального функціонування суспільства.
Система загальних технологій містять у собі діагностичну, профілактику,адоптацию, реабілітацію, корекцію,соц. терапію,соц. експертизу, прогнозування, проектування, посередництво, консультування,соц. забезпечення,соц. страхування, опіку і піклування.
У стан наукового осмислення перебуває проблема методів Школі соціальної роботи. Маючи що іменуються напрацювання у питанні, варто виокремити такі найважливіші методи:организационно–распорядительской, соціально-економічний,психолого-педагогически. соціологічний,медико-социальний,етно-демографический, правової, культурологічний.
Приватні технології Школі соціальної роботи у своїй основі становлять певні процедури надання допомоги конкретним категоріям та соціальним шаром, їм потрібна підтримки.
Масив приватних технологій утворює такі технологічні процедури:соц. робота у сфері зайнятості з безробітним громадянами; з особами девіантної поведінки; з кількома сім'ями; з особами, страждаючими розглядали і схильними до самогубства; з інвалідами, громадянами похилого віку;феминологические технологіїсоц. роботи;соц. робота дітьми, підлітками, з молоддю; з малозабезпеченими верствами громадян; у вирішеннісоциально-етнических проблем; збездольними і безпритульними; з мігрантами; біженцями, та вимушеними переселенцями; приватними технологіямисоц. роботи у армії й пенітенціарних установах;соц. робота з виробництва, за місцем проживання та ін.
Важливе завдання на фахівців із соціальної роботі є запровадження у свою практичну діяльність добре зарекомендували себе традиційних технологій й апробація, застосування інноваційних технологічних процедур. У цьому треба скасувати, чого слід ототожнювати традиційні технології з рутинними. Останні характеризується набором як застарілих, а й неефективних методів коштів соціального впливу. Невід'ємним елементом інноваційних технологійсоц. роботи має стати їх орієнтація на оволодіння клієнтом здібностей соціального самозабезпечення, соціального самозахисту.
>Являлись діяльністю допомоги людям у проблем, соціальна робота належить до гуманних професій. Подібно медицині, має за мету позбавлення від хвороб, або педагогіки, спрямованої формування людської особистості, вона є практичним вираженням принципу гуманізму, за яким вищу харчову цінність у суспільстві людина.

СТАВЛЕННЯ СУСПІЛЬСТВА ДО ЛЮДЕЙ З ОБМЕЖЕНИМИ ФІЗИЧНИМИ МОЖЛИВОСТЯМИ

В різні часи історичного розвитку, суспільства розвиваються по-

різному, але є певні показники їхньогоставлення до тих чи інших проблем, 

які постають перед громадянами цих суспільств. Однією з таких проблем є 

ставлення до людей з обмеженими фізичними можливостями та їхня роль в 

цих суспільствах. Аналізуючи становище людей з вадами в економічно 

розвинених суспільствах, можна сказати, що на той потенціал, який в них є, забезпечення прав і свобод людям з обмеженими можливостями відбувається 

на середньому рівні. 

Розглядаючи сьогодення людей з обмеженими фізичними можливостями в 

Україні, доводиться констатувати недостатність установ, які ведуть роботу з 

надання їм соціально-психологічної, медичної, юридичної, освітньої та 

економічної підтримки. Однією з найважливіших проблем цієї категорії 

суспільства є не залученість їх у суспільне життя та виробництво 

матеріальних благ, що негативно позначається на їхньомусоціально-

психологічному та матеріальному становищі. 

Над цією проблемою сьогодні працюють багато дослідників, 

психологів, соціальних працівників. О.М. Дікова-Фаворська, Н.О. Головко, 

Н.Є. Данелян, І.С. Довгалюк та Т.О.Комар досліджують соціально-

психологічні аспекти роботи з людьми з обмеженими фізичними 

можливостями, Л.О. Бойко, О.І. Купрєєва розробили систему педагогічного 

супроводу студентів з особливими потребами, І.Б. Іванова та К.В. Дубич 

досліджують проблему створення рівних можливостей для людей з 

особливими потребами. 

Проблемами громадян з обмеженими фізичними можливостями 

займаються всі суспільства, які взяли за основу демократичний шлях 

розвитку. Не залишилась осторонь цих процесів і Німеччина, що, на думку 

автора, має багато позитивних результатів соціального захисту людей з 

обмеженими фізичними потребами. Особливо багато уваги тут приділяється молоді з обмеженими фізичними можливостями, яка розглядається як 

економічний потенціал держави незважаючи на її особливості[8]. 

Досліджуючи ті чи інші нозології громадян України,доводиться 

констатувати невтішні факти,а саме за останнє десятиріччя спостерігається 

тенденція до збільшення майже в два рази кількості людей з обмеженими 

фізичними можливостями. Вструктурі нозологій домінують 

психоневрологічні захворювання(понад 60 %), захворювання внутрішніх 

органів(до 20%), захворювання опорно-рухового апарату(до 10%), 

порушення зору(13%), слуху (4%). Факторами, що сприяють виникненню 

інвалідності, в першу чергу є погіршення екологічних показників, 

неблагополучні умови праці та високий рівень травматизму, відсутність 

культури ведення здорового способу життя, тощо[4]. 

Мета статті – розглянути становище людей з обмеженими фізичними 

можливостями в різні історичні епохи та звернути увагу суспільства на 

проблемаи, що супроводжують їх життя. 

Акцентуючиувагу на стані справ людей з обмеженими фізичними 

можливостями в Україні, можна зауважити, що радянський спадок соціально-

економічного занепаду яскраво проявляється однаковими проблемами для 

цієї категорії населення, як для України так і Росії. 

Вивчення проблем людей з обмеженими фізичними можливостями 

показує, що можливості їх в сфері освіти та працевлаштування, забезпечення 

житлом¸ участь в суспільно-політичному, культурному та економічному 

житті значною мірою обмежено. Байдужість, а в деяких випадках і негативне сприйняття в суспільстві 

інвалідності впливає на ставлення людей з обмеженими фізичними 

можливостями до самих себе. Політичні еліти суспільства декларують 

цінності рівності прав та солідарності між всіма прошарками цього 

суспільства, але, щодо людей з обмеженими фізичними можливостями 

спостерігається зовсім інша картина. В суспільстві сформована думка 

поклоніння людини здоров’ю, краси, високому соціальному статусу та 

добробуту. По-іншому будуються відносини з людьми, які наділені певним 

соціальним «тавром», де люди з обмеженими можливостями в першу чергу 

сприймаються інвалідами, а потім людьми, і стосунки з ними будуються на 

базі опіки, де обмежені фізичні можливості є об’єктом догляду та 

обслуговування. Побудована система державних, громадських установ, які 

беруть на себе сміливість вирішувати все за людей з обмеженими фізичними 

можливостями – що для них необхідно та краще, тим самим деформуючи та 

знівельовуючи в цих людях такі загальнолюдські риси, як відповідальність за 

свої дії та бажання самовдосконалюватись і самореалізовуватись, а 

нав’язують їм роль пристосовування та терпимості до тих умов, в яких вони 

проживають. На підстави нозологій цим людям приписують одні особливості 

і не звертають уваги на інші [2]. 

Таке сформоване ставлення в суспільстві до людей з обмеженими 

фізичними можливостями впливає на їхні життєві позиції і почуття власної 

гідності. До настання інвалідності людина з обмеженими фізичними 

можливостями бачила своє домінуюче становище в суспільстві фізично здорових людей і тому після отримання певної вади змушена переглянути 

систему цінностей та свій світогляд, щоб сприймати себе не такою як всі. Без 

підтримки близьких людей та суспільства люди з вадами здоров’я дуже 

важко переносять своє «відхилення від норми». Наразі в суспільстві 

сформоване ставлення до інвалідів, завдяки якому фізично здорові люди 

відсторонюються від їхніх проблем та не бажають зустрічатись з ними ні в 

побутовому, ні професійному житті. 

Дослідивши деякі історичні аспекти ставлення до людей з обмеженими 

фізичними можливостями, автор констатує, що в західноєвропейському 

середньовіччі панувало уявлення про фізичні вади як покарання за гріхи або 

приналежність цих людей до знахарів чи чаклунів. Такий ярлик часто 

призводив до того, що людей з обмеженими фізичними можливостями 

уникали та боялись з ними спілкуватись і співіснувати. На цій підставі їх 

карали або ізолювали від суспільства[8]. 

Інші традиції до людей з обмеженими фізичними можливостями існували 

в Київській Русі, і це характерно для руської культури. Люди, що страждали 

на тяжкі недуги та мали обмежені фізичні можливості в Київській Русі, були 

об’єктами благодійності та милосердя, починаючи від князів, духовенства 

допростого люду. Діти та дорослі, чий розвиток відрізнявся від 

загальноприйнятої норми, викликали співчуття. Суспільство сприймало їх 

через призму печаті Бога, і це історично доведено сомном блаженних та 

юродивих, які з часом були визнані церквою святими [4]. Ситуація щодо людей з обмеженими фізичними можливостями в Європі 

почала змінюватись в 50-60 роки ХХ століття. І розпочався цей процес зі 

Швеції та розповсюдився на весь Захід. Проаналізувавши ситуацію, яка 

склалася з громадянами, що мають обмежені фізичні можливості, було 

прийнято рішення про нормалізацію соціальної політики та захист прав 

інвалідів як повноправних громадян своїх держав [9]. 

Зміни економічного та суспільно-політичного розвитку пострадянських 

республік внесли певні корективи у ставлення суспільств до людей з 

обмеженими фізичними можливостями. Всі ці зміни лежать в таких 

площинах: по-перше, в суспільствах перестали замовчувати наявність людей 

з обмеженими фізичними можливостями, по-друге, під цих людей були 

створені державні структури, які безпосередньо їм допомагали, по-третє, 

стали розроблятися технології соціально-психологічної, медичної, 

економічної підтримки, по-четверте, для забезпечення рівних прав та 

можливостей створені навчальні заклади різних рівнів та санаторно-

оздоровчі комплекси, по-п’яте, люди з обмеженими фізичними 

можливостями отримали змогу брати участь у діяльності виборних органів та 

створювати свої об’єднання та громадські організації[6]. 

Забезпечуючи соціальну захищеність людей з обмеженими фізичними 

можливостями, кожна держава покликана створювати їм необхідні умови для 

індивідуального розвитку, реалізації творчих здібностей і професійних та 

виробничих можливостей шляхом обліку їхніх потреб у відповідних 

державних програмах, надання соціальної допомоги в передбачених законодавством видах та формах з метою усунення перешкод у реалізації 

ними прав на охорону здоров'я, працевлаштування, забезпечення освітою та 

професійною підготовкою, житлових та інших соціально-економічних прав. 

Зважаючи на зазначене вище, ми не вважаємо, що сьогодні суспільства 

такі досконалі, що людині з обмеженими фізичними можливостями живеться 

дуже комфортно. Але коли в суспільстві проблема виводиться на поверхню і 

створюється прецедент для її обговорення з метою зміни ставлення до неї та 

розроблення певних стратегій, то це вже прогрес, і саме такі кроки 

забезпечують поступ до побудови громадянського суспільства, яке буде 

намагатися забезпечити рівність прав та свобод всім громадянам, не залежно 

від їхнього віросповідання, політичних вподобань та фізичних можливостей. 

Поступово суспільство перестане сторонитися або байдуже ставитись до тих, 

хто в ньому співіснує, і забезпечить можливості та права для своїх громадян 

бажати та втілювати ці бажання в життя за допомогою чітко вибудуваної 

структури взаємовідносин та взаємодії людей у суспільстві. 

Загальна характеристика інвалідів (людей з обмеженими можливостями) як соціальної групи

Загальна характеристика інвалідів (людей з обмеженими можливостями) як соціальної групи

У нашій країні якість життя інвалідів, як правило, нижче решти населення, що обумовлено наступним:

- недостатністю в нашому суспільстві гуманізму і милосердя по відношенню до людей з особливими потребами;

- нерозвиненістю і непристосованістю соціальної інфраструктури міст і сільських населених пунктів з урахуванням задоволення основних потреб інвалідів;

- низьким рівнем матеріального забезпечення і соціального обслуговування, їх недостатньою гнучкістю;

- низькою якістю чи відсутністю технічних засобів і пристосувань, необхідних для обслуговування, пересування і праці інвалідів;

- наявністю значних труднощів в отриманні якісної професійної, особливо вищої освіти, в задоволенні духовних потреб.

Інвалід (від лат. іnvalidus - безсилий, хворий). Відповідно до Декларації про права інвалідів (ООН, 1975 р.) інвалід - це будь-яка особа, що не може самостійно забезпечити повністю або частково потреби нормальної особистісного та (або) соціального життя в силу недоліку, будь то вродженого чи ні, його (або її) фізичних або розумових можливостей. На нашу думку, поняття "інвалід" необхідно відносити не стільки до суб'єкта життєдіяльності, стільки розглядати його як соціальне явище, а саме результат взаємодії психофізичних обмежень та бар'єрів соціального характеру.

Згідно статті 2 Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні" інвалідом є особа зі стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що приводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності в соціальній допомозі та захисті [67].

На думку, О. І.Холостової та Н. Ф. Дементьєвої [204], інвалідність - це специфічна ситуація розвитку й стану особистості, що супроводжується обмеженнями життєдіяльності в найрізноманітніших її сферах.

У Рекомендаціях 1185 до реабілітаційних програм 44-й сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи від 05 травня 1992 р. інвалідність визначається як обмеження в можливостях, обумовлені фізичними, психологічними, сенсорними, соціальними, культурними, законодавчими й іншими бар'єрами, які не дозволяють людині, що має інвалідність, бути інтегрованим у суспільство й брати участь у житті родини або суспільства на таких же підставах, як і інші члени суспільства.

Детальніше зупинимося на бар'єрах, які ставить перед людиною інвалідність, виділені О. І.Холостовою та Н. Ф. Дементьєвою [204,42-45]. У першу чергу можна говорити про фізичне обмеження, або ізоляції інваліда, - це обумовлено або фізичними, або сенсорними, або інтелектуально-психічними недоліками, які заважають йому самостійно пересуватися й (або) орієнтуватися в просторі. З іншого боку, фактори зовнішнього середовища можуть збільшити або, навпаки, компенсувати вплив цих індивідних недоліків. У цьому аспекті прийнято говорити не тільки про безбар'єрне середовище для інваліда, але також про дружнє або недружнє середовище. Це обмеження спричиняє багато наслідків, що ускладнюють положення інваліда, і вимагає вживання спеціальних заходів, що усувають просторову, транспортну, побутову ізоляцію інваліда, емоційну депривацію й забезпечують можливість трудової адаптації.

Другий бар'єр - це трудова сегрегація, або ізоляція інваліда: через свою патологію індивід з обмеженими можливостями має вкрай вузький доступ до робочих місць або не має його зовсім. У ряді випадків інвалід абсолютно не здатний до трудової діяльності, навіть найпростішої. Однак в інших ситуаціях інвалідам представляються (або виявляються доступні) робочі місця, що вимагають низької кваліфікації, що передбачають монотонну, стереотипну працю та невисоку заробітну плату. Таке положення обумовлене не тільки (або не стільки) обмеженістю їх індивідуальних фізичних або інтелектуальних ресурсів, скільки нерозвиненим характером ринку праці для осіб з особливими потребами. В умовах "дикої" ринкової економіки адаптація робочих місць для таких індивідів розглядається роботодавцями як невигідна й небажана.

Третім бар'єром у житті інвалідів виступає малозабезпеченість, що є наслідком соціально-трудових обмежень: ці люди змушені існувати або на невисоку заробітну плату, або на допомогу (яке теж не може бути достатнім для забезпечення гідного рівня життя індивіда). Втім, в останні роки з'явилися особи із числа підприємців, що одержали інвалідність внаслідок травми, терористичного акту й таке інше. Фінансові обмеження не є для них значимими. Проте подолання всіх інших бар'єрів вимагає від них малих зусиль.

Важливим і досить важко подоланим бар'єром для інваліда є просторово-середовий. Навіть у тих випадках, коли особа з фізичними обмеженнями має засоби пересування (протез, крісло-коляска, спеціально обладнаний автомобіль), сама організація житлового середовища й транспорту не є поки дружньої до інваліда. Бракує встаткування й пристосувань для побутових процесів, самообслуговування, вільного пересування. Люди із сенсорними порушеннями відчувають дефіцит спеціальних інформаційних засобів, що сповіщають про параметри навколишнього середовища. Для осіб з інтелектуально-психічними обмеженнями відсутні можливості орієнтуватися в середовищі, безпечно пересуватися й діяти в ній.

Імовірно, для всіх типів інвалідів важливою перешкодою представляється інформаційний бар'єр, що має двосторонній характер. Інваліди утруднені в одержанні інформації як загального плану, так і тієї що має безпосереднє значення для них (вичерпні відомості про свої функціональні порушення, про міри державної підтримки інвалідів, про соціальні ресурси їхньої підтримки). Це викликано й економічними причинами (наприклад, неможливість купити або відремонтувати телевізор або радіоприймач, передплатити газету), і дефіцитом спеціальних носіїв інформації (телепередачі із сурдоперекладом, книги брайлевського шрифту, касети й диски для сліпих і таке інше), і нерозвиненістю сучасних глобальних інформаційних систем (Інтернет) у нашій країні. Звичайно, структурована інформація потрібна тільки тим інвалідам, які мають збережений або відносно збережений інтелект, якийсь мінімальний рівень здатностей до пізнання, критичної оцінці навколишньої дійсності й до самооцінки. Дефіцит інформації або її недостатня насиченість можуть привести до необоротного вгасання інтелектуальних здатностей таких осіб. З іншого боку, існує інформаційний бар'єр, що відгороджує суспільство від інваліда: особам з обмеженими можливостями набагато складніше презентувати свої погляди й позиції, донести до суспільства свої потреби й інтереси. Тому можуть виникати перекручені погляди про потреби інвалідів, особливостях їх особистості. На основі таких перекручених поглядів виникають забобони й фобії, що ускладнює комунікації між інвалідом і соціумом.

Емоційний бар'єр також є двостороннім, він може складатися з непродуктивних емоційних реакцій навколишніх із приводу інваліда - цікавості, глузування, незручності, почуття провини, гіперопіки, страху й таке інше та фруструючих емоцій інваліда: жалість до себе, недоброзичливість стосовно навколишніх, очікування гіперопіки, прагнення обвинуватити когось у своєму дефекті, прагнення до ізоляції й таке інше. Подібний комплекс ускладнює соціальні контакти в процесі взаємин інваліда і його соціального середовища. І сам індивід з обмеженими можливостями, і його найближче оточення гостро мають потребу в тому, щоб емоційний фон їх взаємин був нормалізован.

Нарешті, комплексний характер має комунікативний бар'єр, що обумовлений кумуляцією дії всіх перерахованих вище обмежень, що деформують особистість людини. Розлад спілкування, одна з найбільш важких соціальних проблем інвалідів, є наслідком і фізичних обмежень, і емоційної захисної самоізоляції, і випадання із трудового колективу, і дефіциту звичної інформації.

З метою гуманізації та демократизації суспільних процесів поняття інвалід заміняється таким поняттям як "людина з обмеженими можливостями".

Основними причинами інвалідизації у дітей є:

- травма під час пологів, неврологічні порушення, що виникли в період пологів;

- соматичні захворювання (онкологічні, інфекційні т таке інше);

- травми різного характеру (опіки, механічні травми і таке інше);

- вроджені патології (генетичні порушення, алкогольне ураження плоду і таке інше).

За видами розрізняють вроджену та придбану інвалідність. Природжена інвалідність є результатом порушення внутріутробного розвитку плоду, а також родовою травмою; придбана інвалідність виникає в пізньому періоді після народження в результаті хвороби або травми. Великий ризик набуття інвалідності припадає від народження до трьох років.

В основі класифікації інвалідів лежать:

1. Причини, що викликали інвалідність, наприклад, природжена патологія, хвороба, травма та ін.

2. Тривалість інвалідності - тимчасова, довгострокова, постійна.

3. Характер пошкодження, наприклад, функціональна обмеженість, порушення соціальної поведінки та ін.

4. Наслідки для самої особистості - обмеження або втрата незалежності, соціальної інтеграції, професійних можливостей і таке інше.

5. Наслідки для сім'ї - необхідність догляду за інвалідом, фінансове навантаження на сім'ю, порушення соціальних зв'язків.

6. Наслідки для суспільства - необхідність фінансової підтримки, втрата працездатного члена суспільства та ін.

7. Ступінь зниження працездатності - обмеженість в самообслуговуванні, можливість участі в трудовому процесі та інше [197].

За ступенем виразності функціональні розлади підрозділяють на:

- помірно виражені;

- виражені;

- значно виражені.

Здатність до самообслуговування - це здатність самостійно задовольняти основні фізіологічні потреби, виконувати повсякденну побутову діяльність і навички особистої гігієни.

Здатність до самообслуговування включає:

- задоволення основних фізіологічних потреб;

- дотримання особистої гігієни: миття обличчя, усього тіла, волосся, причісування, чищення зубів, підстригання нігтів, гігієна після фізіологічних відправлень;

- вдягання й роздягання верхнього одягу, нижньої білизни, головних уборів, рукавичок, взуття, користування застібками (ґудзика, гачки, "блискавки");

- готування їжі: чищення, миття, різання продуктів, їхня теплова обробка, користування кухонним інвентарем;

- прийняття їжі: можливість підносити їжу до рота, жувати, ковтати, користуватися столовими приладами й посудом;

- виконання повсякденних побутових потреб: покупка продуктів харчування, предметів одягу й побуту;

- користування постільною білизною й іншими постільними приналежностями, заправлення постелі;

- прання, чищення, ремонт білизни, одягу й інших предметів

побуту;

- користування побутовими пристосуваннями й приладами (замки, запори, вимикачі, крани, праска, телефон, побутові електрогазові прилади, сірники й інше);

- прибирання приміщення (підмітання й миття підлоги, вікон, витирання пилу й інше).

При визначенні здатності інваліда до самообслуговування можливі наступні градації:

- обслуговує себе повністю;

- обслуговує себе частково;

- не може себе обслужити.

При характеристиці стану мобільності інваліда можливі три градації:

- здатність до самостійного пересування;

- змушений користуватися для пересування допоміжними пристосуваннями;

- не здатен до самостійного пересування.

Аналіз установлення здатності інваліда до збору й обробки інформації дозволяє виділити три градації:

- здатен до збору й обробки інформації;

- здатен до збору інформації при відсутності здатності до її обробки;

- не здатен до збору й обробки інформації. Здатність до орієнтації включає:

- здатність до визначення часу по загальноприйнятих ознаках (час доби, пора року й інше);

- здатність до визначення місцезнаходження по просторових орієнтирах, звукам;

- здатність правильно визначати місця зовнішніх об'єктів, події й себе самого стосовно тимчасових і просторових орієнтирів;

- здатність до орієнтації у власній особистості, схемі тіла, розрізнення правого й лівого й інше;

- здатність до сприйняття й адекватного реагування на інформацію (вербальну, невербальну, зорову, слухову, смакову, отриману шляхом нюху й дотику), розумінню зв'язків між предметами і явищами.

Параметрами при оцінці здатності до орієнтації є:

1. стан системи орієнтації (зору, слуху, дотику);

2. стан системи комунікації (мови, письма, читання);

3. здатність до сприйняття, аналізу і адекватного реагування на одержувану інформацію;

4. здатність до орієнтації у власній особистості і зовнішніх по відношенню до неї тимчасових умов.

Здатність до спілкування включає:

- здатність до сприйняття іншої людини (здатність відображати її емоційні, особистісні, інтелектуальні особливості);

- здатність до розуміння іншої людини (здатність осягти зміст і значення її вчинків, дій, намірів і мотивів);

- здатність до обміну інформацією (сприйняттю, переробці, зберіганню, відтворенню й передачі інформації);

- здатність до вироблення спільної стратегії взаємодії, що включає розробку, проведення й контроль за виконанням планованого, з можливістю при необхідності коректуванням.

Параметрами оцінки обмежень здатності до спілкування можуть бути:

- здатність говорити (плавно вимовляти слова, розуміти мова, вимовляти й робити вербальні (словесні) повідомлення, передавати зміст за допомогою мови);

- здатність слухати (сприймати усне мовлення, вербальні й інші повідомлення);

- здатність до символічної комунікації - невербальному спілкуванню: розуміти знаки й символи, коди, читати карти, діаграми, приймати й передавати інформацію за допомогою міміки, жестів, графічних, зорових, звукових символів, тактильних відчуттів.

Розрізняють 5 категорій інвалідів з наступними порушеннями: фізичні недоліки, а саме порушення опорно-рухового апарату; порушення інтелекту і психічні захворювання; порушення функцій слуху (глухі та слабочуючі); порушення функцій зору (сліпі та слабозорі); порушення роботи внутрішніх органів тобто інваліди по "загальному" захворюванню (цукровий діабет, бронхіальна астма, онкохворі та інше).

Залежно від ступеня втрати здоров'я дорослим встановлюється одна з трьох груп інвалідності:

I група інвалідності - особа, яка повністю втратила працездатність і вимагає постійної опіки; II група інвалідності - особа здатна до самообслуговування, але не здатна до праці в звичайних виробничих умовах; III група інвалідності встановлюється тим, хто здатен працювати в полегшених умовах.

Людей з особливими потребами поділяють ще й за причиною отримання інвалідності на: інвалідів з дитинства, загального захворювання, праці, війни, армії, Чорнобиля.

Діти-інваліди практично всі вимагають опіки та постійного нагляду, тому їм встановлюється лише одна група інвалідності, але по двох розділах ("А" або "Б").